Василь створював перше враження людини-супермена, жорсткої, запеклої в боротьбі. Коли він виступав, полемізуючи із супротивником, його чорні очі під зведеними, мов крила птаха, чорними бровами горіли, сипали іскри гніву, його мова тоді вирівнювалася й лилася розплавленою лавою. Вигляд у нього був справді, як в отого козака в бою з однойменної картини М. Струнникова, що виставлена в Дніпропетровському історичному музеї Д. Яворницького.

Однак коли я ближче пізнавав Василя, переді мною поставала дуже добра, лагідна, милосердна людина. Він любив дітей. Коли заговорював на вулиці з якимось хлопчиком чи дівчинкою, дитина враз усміхалася до нього й переймалася довірою.

Якось січневого ранку ми зайшли з Василем до видавництва «Дніпро» й зустріли на сходах старого чоловіка. Він мав породисте інтелігентне обличчя, був у демісезонному пальті, застебнутому наперекосяк, у шапці, що наїхала на сиві брови. Василь зупинився перед старим, ґречно привітався, назвавши його на ім’я й по батькові. Я вловив тільки слово «Івановичу».

— Дайте, я вас застебну, — сказав Василь і став перестібати його благеньке пальто.

— Прошу, прошу, — вельможно дозволив старий.

Потім Василь ще помітив, що в старого розв’язався шнурок на тоненькому літньому черевику й тут же присів і став його зав’язувати. Одночасно вони голосно перемовлялися про якісь високі матерії. Сходами проходили люди, з подивом поглядали на обох.

Коли старий спустився вниз, я спитав, хто він.

— Тарас Франко, син Івана Франка, — вибачливо, співчутливо всміхнувся Василь. — Зовсім уже безпорадний старий.

У голосі Василя звучали теплі інтонації його доброї мами.

Пригадується, Василь розповідав свою дорожню пригоду, що трапилась у поїзді. Один з його супутників по купе, коли Василь уже задрімав, поцупив його плащ і пішов до виходу. Василь кинувся за ним. Поїзд уже рушав, і злодій устиг пройти вагон, тамбур і спускався на сходи.

Я, каже Василь, — рвонув з його рук плащ і крикнув зі злістю: «Ах ти ж, свиня!»

Супутник по купе всю дорогу пробирав «слабака-інтелігента», мовляв, не міг злодієві врізати як слід.
Не міг. То був би вже не Стус.

Коли в застінках КДБ Василеві влаштували зустріч віч-на-віч з його другом, який був хворобливою людиною, не витримав слідства й багато насвідчив проти Василя, то перше, що сказав з обуренням Стус, побачивши змучений вигляд колишнього друга:

— Боже, що ви з ним зробили, катюги!

Своїх ворогів Василь завжди називав їхнім справжнім ім’ям, а слабкість колишньому другові зумів простити. І в цьому теж була Стусова доброта, його безмежне милосердя.

З катами Стус вів себе жорстко, непримиренно, говорив їм у вічі під час слідства й на судовому процесі правду про них і про те суспільство, яке вони захищають. Один з його катів прохопився фразою при згадці про Стуса:

— У цієї людини якесь божевільне почуття порядності. Якщо вже ворог так оцінював, то що вже тут можна додати!

435 слів

За В. Захарченком